РОЛЬ І МІСЦЕ НАУКИ В РОЗВИТКУ КРАЇНИ
Наявність у країні потужної сучасної науки – необхідна умова для розвитку та підтримання на постійно високому рівні інноваційного потенціалу нації, необхідна умова для забезпечення національної безпеки.
Світовий досвід показав, що саме науковий комплекс разом зі сферою освіти та управління технологіями є локомотивом активного руху до високотехнологічних і освітніх економік, за якими майбутнє. Необхідність руху саме в цьому напрямку визначають загальноцивілізаційні процеси глобалізації та інформатизації всіх сфер господарської діяльності людства.
Проте особливість української науки і її відмінність від підходів інших країн полягає в тому, що ми менш прагматичні у науковій діяльності. Конкурентоспроможність будь-якої країни в перспективі буде визначатися тим, чи має вона так звані конкурентні переваги в науці. Це те, що має лише вона і чого не мають інші. Адже глобалізація уніфікує все та робить доступним. Пробити свій шлях у світовий економічний простір в умовах жорсткої конкуренції та стрімкого науково-технічного прогресу можна лише, пропонуючи щось унікальне та цінне. Крім того, на одних теоретичних розробках, без тісного і постійного зв’язку з практикою, неможливий довгостроковий розвиток науки.
ПРОБЛЕМИ НАУКОВОГО КОМПЛЕКСУ В УКРАЇНІ
Глибина і складність сучасних проблем науки в Україні роблять неможливим їх розв’язання за відносно короткий час. Тому реформування наукової сфери повинно включати на першому етапі переорієнтацію НДДКР на найбільш актуальні проблеми розвитку народного господарства, соціальної сфери, культури, а на наступних етапах – адекватну перебудову наукового потенціалу України на довгострокову перспективу, що передбачає створення правових, економічних та організаційних передумов формування науки майбутнього.
Як відомо, наука як соціальний інструмент має дві складові з точки зору її взаємовідносин із суспільством: фундаментальна наука, визначена накопиченими науковими знаннями, творчим потенціалом учених, і прикладна наука, яка орієнтована на розв’язання соціально-економічних завдань країни та може активно розвиватися за наявності чітко сформульованого та профінансованого суспільного запиту на результати науково-технічної діяльності. Остання – це сфера практично прямого впливу на масштаби і якість очікуваних наукових та технологічних результатів з боку органів управління суспільством і державою.
Особливе занепокоєння в Україні викликає фактичний розпад прикладної науки і стійке зниження науково-технологічного потенціалу країни. Це означає, що економіка країни позбавляється її постійно оновлюваної основи, а зміна технологій у найближчому майбутньому залежатиме навіть не стільки від продажу ліцензій на нові технології, скільки від прямих поставок застарілого імпортного обладнання та технологій. Усе це лише збільшить відставання України від провідних країн світу, оскільки в таких умовах Україна не зможе ні пропонувати світовій спільноті нову техніку, ні самостійно освоювати новітні технології провідних країн світу.
Україні вже зараз потрібна перспективна модель майбутньої науки, здатної забезпечити стратегічні інтереси життєдіяльності населення. Ці стратегічні інтереси повинні бути політично усвідомлені та оформлені як соціальне замовлення науковому комплексу. Щоб розробити цільові орієнтири, крім самовизначення наукової спільноти, потрібна технологія формування та впровадження в життя довготривалих цільових установок суспільства, підкріплена відповідними інститутами і законами.
Проблемою є також те, що система державної підтримки науки ще спрямована на підтримку існуючої структури відомств і організацій, а не на досягнення цілей і реалізацію пріоритетів держави в науковій сфері.
Державне втручання у сферу наукової діяльності подекуди не тільки не сприяє науково-технічному прогресу, а навпаки, гальмує його. Причина цього в тому, що воно створює хибні стимули, спотворює цінові сигнали, пригнічує підприємницьку активність у сфері науки і технологій та веде до безглуздої витрати суспільних ресурсів.
Дуже повільно зближуються наука та освіта. Розв’язання цієї проблеми могло б надати якісно новий імпульс процесу відродження вітчизняної фундаментальної науки. Гострою залишається проблема менеджменту в науці. За рідкісними винятками, він абсолютно неадекватний новим економічним реаліям.
У цьому зв’язку ми бачимо основну проблему нашої науки не стільки у недостатньому бюджетному фінансуванні, скільки в тому, що бюджетні кошти використовуються вкрай неефективно.
